Йога у Луцьку. Розслабляючись, 73-річний професор стає… на голову Василь Недільський «Місто вечірнє»




Двічі перемагав смерть 
З перших хвилин знайомства з Олексієм Петровичем я відчув, що він дивиться на світ небайдужими очима, заангажований в добро та справедливість, у поняття честі та гідності. Душа пручалася вірити, що на долю цієї мужньої людини випало стільки випробувань.
– Я народився 20 вересня 1938 року у селі Малі Сорочи-нці Миргородського району Полтавської області, – розпочав свою розповідь пан професор. – Свого часу воно входило до складу Великосорочинської сотні Миргородського козацького полку. Нині уособлює край, який дав світові письменника Миколу Гоголя. Вже у тримісячному віці волею обставин я опинився на тонкій грані життя і смерті. Мене застудили батьки взимку, коли виїжджали з дому у сусіднє село. Тож я мав двохсторонню невиліковну пневмонію. І тоді вперше переміг смерть. Проте наслідки цієї недуги викликали ланцюгову реакцію: мене не оминула жодна дитяча хвороба. Переніс, зокрема, золотуху, туберкульоз, страждав через поганий зір.
Хлопчик з ослабленим здоров’ям ріс з тяжким почуттям та гіркотою. Адже ровесники були набагато сильніші і цим дуже пишалися. Тому Олексію боліло чимраз дужче і дужче. І він не хотів учитися. Програму першого класу засвоював майже півтора року, а в другий ходив два роки. Усе змінилося після того, як Олексій відвідав сільську бібліотеку. Він настільки захопився читанням книг, що зовсім покинув дитячі ігри й забави. І став справжнім ерудитом!
Потім були роки навчання на філософському факультеті Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка. А нові виклики Олексію Петровичу довелося приймати в Ужгородському університеті – тут він працював викладачем у 70-х роках минулого століття. Поплатився за те, що поділяв погляди шестидесятників. 
Якось на засіданні кафедри колега виступив проти того, щоб карати студентів, які не відвідують ленінські читання. Мовляв, слід дотримуватися демократичних норм. Викладача відразу позбавили роботи і віддали під суд. Слідчий поставив вимогу, щоб співробітники дали йому характеристику. Вони досить негативно відгукнулися про колегу, лише Олексій Петрович написав позитивну інформацію про нього. І таким чином відразу потрапив до списку «неблагонадійних».
– Цілий рік мене тягали на допити, – згадує пан професор. – Я жив у тривозі й хвилюванні за завтрашній день. Тому моє здоров’я знову різко погіршилося. Була порушена функція щитовидної залози. І це дало важке ускладнення. Лікуватися в Ужгороді я не ризикнув. Їздив на операцію у Київ. 
Олексій Петрович чудово розумів, що усі шляхи для нього закриті в Україні. Тож він відважився на неймовірний крок: здав документи до аспірантури Московського університету. Молодого психолога прийняли на навчання, і він із запалом кинувся у вир наукової діяльності. Проте випускний курс для аспіранта перетворилися на суцільний кошмар. Він запізнювався з написанням дисертації, бо пережив особисту трагедію, розлучившись з першою дружиною. Знайшов таку бажану роботу у Ростові-на-Дону, проте її віддали іншому науковцю. Олексію Коліснику давали призначення в Усурійський край. Жити і працювати там з ослабленим здоров’ям він не міг. Ужгородський університет відповів відмовою. А тут ще у майбутнього професора вкрали портфель з рідкісними книгами та двома стипендіями. І він не мав за що жити… 
– Мене наче зводила судома, – говорить Олексій Петрович. – Здавалося, що вже нічого не можна виправити ні в обставинах, ні в самому собі. Тому страждав, мучився, а ніхто не розумів, чому, – думали, що, може, я переймаюся несуттєвими дрібницями. Фатальна хвилина для мене настала у гуртожитку: у відчаї я став на табуретку, автоматично прив’язав шнурок до гачка на стелі, зробив петлю і затягнув її на шиї. Залишалося лише ногами відштовхнути табуретку. І в цю мить прийшло до мене прозріння – наче зникла з очей полуда. Подумав: я ще повоюю!
Олексій Петрович поклав на стіл чистий аркуш паперу, перелічив усі свої прикрощі і намалював образ людини, яка може їх подолати. Так цей чоловік розпочинав нове своє життя, в якому він знайшов сімейне щастя та здобув визнання у науковому світі – професор виростив доньку і сина (його діти закінчили аспірантуру), написав понад 150 фахових статей і видав популярну книгу з психології. 
Встаю о третій годині ранку і починаю розминатися…
Олексій Петрович розстелив килимок на підлозі. Майстерно виконавши стійку на голові, він застиг у позі лотоса:
– Фізична активність подовжує мені життя. Рухи «змащують» м’язи, зв’язки і суглоби, які мені дошкуляють. Практика йоги зменшує подібну скутість і дає мені можливість насолоджуватися тілом. Буває, що прокидаюся о третій годині ранку і починаю розминатися. Можу виконувати вправи чотири години поспіль. Працюючи в Ужгороді, я придбав книжку, перекладену з болгарської – «Вправи йогів» Асена Миланова і Іванки Борисової. Вона послужила поштовхом до переосмислення цінностей життя. Свого часу я відвідував у Москві зібрання неформальних об’єднань, побував на семінарі відомого індійського мудреця Айенгара, який також з дитинства хворів, проте подолав усі свої недуги і створив унікальну терапевтичну оздоровчу систему.
До речі, дуже багато корисного для себе пан професор виніс з виступу Вольфа Мессінга у Луцьку:
– Незвичайну концертну програму він показав у міському будинку «Просвіта». Мав бліде і виснажене обличчя. Проте поводився дуже розкуто, розмовляв з легким акцентом, миттєво множив величезні цифри, відгадував, беручи за руки глядачів, де вони заховали свої речі. І давав цілком зрозумілі пояснення своїм експериментам. Артист «читав» за рухами м’язів і в цьому крився весь секрет його надзвичайних здібностей. Ніхто тоді й гадки не мав про його дивовижну долю. Серіал «Вольф Мессінг: той, хто бачив крізь час», який недавно показували по телебаченню, нагадав мені про зустріч з легендарною особистістю.
Щоб поліпшити координацію рухів, підвищити моторику рук і ніг, пан професор відвідував у Москві, Києві та Луцьку заняття у школах бального танцю. Каже, що йому допомагає триматися у формі і фокстрот, і повільний вальс, і румба, і самба, і «ча-ча-ча». На Віденському балі в університеті вільно й легко вальсував зі своєю дружиною Валентиною Йосипівною на заздрість молодим колегам.
Олексій Петрович вважає, що почуватися бадьоро і зберігати високу працездатність йому допомагає часткове утримання від їжі. Щокварталу він проводить двотижневе оздоровче голодування. За словами професора, воно пробуджує сили організму, сприяє самовідновленню внутрішніх органів. У перші дні голодування він не вживає води. Пояснює, що організм бере її зі своїх запасів. Жир, як відомо, розщеплюється, утворюючи воду. Олексій Петрович починає її пити аж на п’ятий день голодування. І нічого не їсть аж до його завершення. 
При зрості 182 сантиметри він важить 90 кілограмів. За період голодування «скидає» понад десять кілограмів. Не так давно займався моржуванням. Нині сам собі дає 55 років. 
– А ще б я радив усім завжди працювати над своєю психікою, – сказав Олексій Петрович. – Мені здається, що місто створене для того, аби систематично руйнувати здоров’я людей. Я маю великий досвід медитації і майже щодня використовую методику глибокого заглиблення у себе. Така практика сприяє кращій концентрації уваги, зниженню рівнів стресу і зміцненню імунної системи.
Ось і пішла приємна тепла хвиля від слів Олексія Петровича… 
– Вас навчити жити по-справжньому?
Я не встиг відповісти, як опинився в руках професора. Він вмить змінився на вимогливого вчителя, запропонував мені сісти поруч по-турецьки… 

Источникhttp://mistovechirne.in.ua/component/content/article/45-statia/1385—73——

46 views

Добавить комментарий