Йога у Луцьку. НАТАЛІЇ ПРОРОКУВАЛИ ІНВАЛІДНІСТЬ Галина Світліковська «ВОЛИНЬ»

Дивлячись на Наталію, важко повірити, що вона вже мама «зі стажем», що їй довелось чимало настраждатися й пережити. Молода, гарна, дуже мобільна, з тих, хто всюди встигає.

-Ось вареники доліплю, поприбираю, буду бігти в садочок за Лізою — забіжу до вас у редакцію,— так відгукнулася Наталія на пропозицію зустрітись.
«Забіжу» — зовсім не образний вислів, так воно і є. Зараз Наталія майже не користується громадським транспортом. На роботу в школу-інтернат, де працює вихователем, добирається пішки. Два кілометри «з хвостиком» — не віддаль, але це для здорової людини. А для того, хто не так давно з трудом міг перейти через кімнату?
— Мені здається, що тепер я витриваліша, гнучкіша, рухливіша, аніж була в дитинстві і юності. Скільки себе пам’ятаю, боліла спина. Ставили діагноз — «поперековий лардоз», казали, що хвороба не лікується, мовляв, тепер у всіх якісь проблеми з хребтом. Як дуже вже притискало, кололи відомий всім деклофенак, призначали таблетки. З часом приступи стали частішими, біль переходив у ногу. «Списували» все на запалення сідничного нерва. Ми діставали дуже дорогі ліки, але поліпшення не було,— згадує Наталія, яка на той час уже вийшла заміж, народила дитину.
Розчарувавшись в офіційній медицині, поїхала на прийом до діда-цілителя. Незрячий старий чоловік, провівши рукою по Наталиному хребті, сказав, що безсилий допомогти, мовляв, вправити неможливо. Виходило: іншого шляху нема, як змиритися, навчитися жити з болем.
Молодість брала своє. Їхня сім’я поповнилась ще раз. Заколисуючи на руках новонароджену донечку, Наталія боялася впустити її, так боліла спина. Німіли руки, стало віднімати ногу. Довелося знов пробувати знайти порятунок у лікарів. Цього разу потрапила до невропатолога-професіонала, який відразу сказав, що причина всіх бід — кила між четвертим і п’ятим диском хребта. Обстеження в обласній клінічній лікарні з допомогою найсучаснішого обладнання підтвердило діагноз. Наталія досі зберігає знімки, усі результати обстеження, де чорним по білому значиться: кила 18 міліметрів.
Її відразу скерували до нейрохірурга, присуд був однозначний — операція. Іншого виходу лікарі не бачили, майбутнє малювали тільки в інвалідному візку. Зважитися лягти на операційний стіл було важко, але й терпіти біль бракувало сил.
У родині всі шкодували, переживали, журились, а от реальну пораду дала мамі мала Саша, яка в дитсадку ходила на заняття з йоги.
— Старша донечка часто хворіла, гастроентеролог навіть казала, щоб не віддавати її шестирічною в перший клас. Виявили в дитини дискінезію жовчновивідних шляхів, інші якісь проблеми. А в дитсадку якраз організували заняття з йоги. Саша походила рік — і перестала хворіти, з обліку в гастроентеролога її зняли, навіть застуди чи грип до неї не чіплялися. Вела заняття з йоги молода дівчина — Марта Волощук, ви про неї писали. То ж коли мала Саша розповіла їй про мою біду, то Марта погодилась поділитись досвідом,— з вдячністю розповідала Наталія про свою теперішню наставницю з йоги.
На перших порах підкупило те, що історія хвороби Марти Волощук, хребет якої колись буквально «сипався» (було аж дев’ять гриж), завершилася щасливо. Дівчина, яка не могла ходити до школи, мала інвалідність, завдяки йозі забула про хворобу. Познайомилася Наталія і з Тарасом Цибухом, відомим у Луцьку масажистом, інструктором з йоги, який поставив на ноги Марту. Він порадив не втрачати надії, а братися за себе всерйоз.
Перший запис у Наталиному щоденнику, а їх ведуть всі, хто ходить на заняття з йоги, зроблено шостого листопада 2006 року. Було важко зігнутися, не те що робити якісь вправи. Строге обмеження в харчуванні (тільки рослинна їжа), очищувальні процедури, самодисципліна, ретельне відстеження усіх змін у самопочутті — усе це для Наталії стало правилом. Помаленьку стали виходити й нескладні вправи. Але приблизно через півтора місяця дало про себе знати загострення хвороби.
— Біль у нозі став нестерпним. Іноді серед ночі качалася в муках по підлозі, затискаючи рот, щоб не кричати. Не хотілося жити. Марта тоді приходила щодня, робила масажі, казала, що згодом я зможу так, як вона, кататися на лижах, їздити на велосипеді. І я вірила,— каже Наталія.
Тоді в її щоденнику з’явилися такі рядки: «Не думати, що болить! Хочу бути здоровою! Буду кожен день займатися. Очищення організму, натирання, здорова їжа, комплекс вправ, а ще треба працювати над собою, щоб позбутися поганих рис характеру, поганих думок. Навіть про неприємних тобі людей не можна говорити нічого злого. Здоров’я і від цього залежить».
Записи рясніють цифрами, назвами комплексів йоги, які вперто розучувала, виділяючи по годині вранці та ввечері. Потім хтось з родичів порадив придбати ще й «дошку Євмінова», вправи на якій лікують хребет. Інструктор Мирослав Прохорович, ознайомившись з Наталиним «медичним архівом», навіть засумнівався, чи зможе хвора з 18-міліметровою грижею займатися на профілакторі. Але на той час, як каже Наталія, вона вже була здатна робити вправи завдяки заняттям йогою.
— Зараз мій хребет захищений м’язевим корсетом, хвороба майже не турбує. Тепер я не стогну, коли мию підлогу, перу, пораюсь в хаті, ходжу на роботу. Хтозна, чи після операції було б так само. А над собою продовжую працювати, бо за два роки занять переконалася, що відновити здоров’я можна,— підтверджує Наталія Гончарук свої слова вправою з йоги, зрештою, підтверджує їх своїм теперішнім активним, повноцінним життям.

Источник: http://www.volyn.com.ua/?rub=12&article=0&arch=873

Йога у Луцьку. Пам’ятні місця — Диво Святої гори «Економ Фреш»

Неподалік Володимира-Волинського, на високому пагорбі, який з давніх-давен називають Святою горою, розташувався найдавніший в Україні Зимненський Свято-Успенський Святогірський жіночий монастир. У цьому році він відзначатиме – подумати тільки! – 1010-у річницю свого заснування. Святе місце приймає десятки тисяч прочан не тільки з нашої країни, а й з-за кордону.

Стародавні перекази свідчать, що у 1001-му році князь Володимир Великий збудував на березі ріки Луги два храми – Успенський і Троїцький – і зимовий терем, від якого і пішла назва села Зимне. І запросив до обителі ченців, які переховувалися в печерах під Святою горою. До речі, вони нагадують Києво-Печерські печери. На їх стінах збереглися написи, які вказують на місця давніх поховань.

Тут побував преподобний Нестор Літописець, який прийняв постриг єпископа Стефана і був його духовним учнем. З тих прадавніх часів залишився під монастирем таємний роздвоєний коридор із келіями, який веде до підземної церкви преподобного Варлаама – першого iгумена Києво-Печерського монастиря. У 1073-му році, йдучи з Константинополя до Києва, він зупинився у Зимному на відпочинок. Біля підніжжя гори Варлаам викопав криницю, яку сам же й освятив. Відтоді свята вода допомагає тим, хто приходить сюди з вірою.

Паломники кажуть, що тут йде справжня благодать від образу Пресвятої Богородиці. Константинопольський патріарх Микола II благословляв цією іконою Володимира Святославича на шлюб із грецькою царівною Анною. Безцінну родинну реліквію князь подарував монастирю у 1006-му році. Люди щиро вірять, що вона несе мир і лад у родини, допомагає жінкам при безплідності, може зцілити від онкологічних захворювань і хвороб очей.

У славу Божої Матері князь Чарторийського збудував у ХV столітті на місці дерев’яної церкви святого князя Володимира великий кам’яний Свято-Успенський храм. У цей же час над брамою постала дзвіниця, кріпосні стіни укріпилися могутніми вежами. Оборонні споруди були необхідні для захисту від численних татарських набігів. Архітектурний ансамбль обителі набув величності та монументальності, як один з найбільших церковних і фортифікаційних комплексів того часу.

Чудотворність образу проявилася у 1724-му році. Тоді Зимно купив фанатичний католик, волинський староста Михайло Чацький, який захотів перетворити збудований за православними архітектурними канонами Успенський собор на костел. Він розорив усипальницю монастиря, познімав дорогоцінності із померлих. Глумлячись над іконою, Чацький вигукнув: «Чому ж ти, православна святине, свій монастир захистити не змогла?». І в ту ж мить староста осліп, а через три роки помер. Втрачали зір перед смертю і всі його потомки чоловічого роду.

Численним туристам сестри-екскурсоводи розповідають ще про одну незвичайну подію. Під час Першої світової війни біля монастиря проходила лінія фронту. Храмові будівлі стрясали потужні артилерійські залпи, а декілька снарядів навіть влучили у стіни Успенського собору. Проте жоден не вибухнув. Цей факт черниці називають дивом, який відносять до заслуг небесної покровительки монастиря – Пресвятої Богородиці.

У монастирі можна оглянути Успенський собор (1495–1550), оборонні мури з баштами (XV-XVI ст.), Троїцьку церкву (1567 р.), Трапезну (XV-XVI ст.), надбрамну дзвіницю (1898 р.). На лiвому березi ріки зберігся двометровий чотирикутний кам’яний хрест, який князь Данило Галицький поставив у 1213-му році на могилi свого дружинника Клима Христинича. Про це є згадка у Галицько-Волинському літописі. Нині до хреста їдуть військові. Кажуть, хто доторкнеться до нього, матиме «камінне» здоров’я.

Зимненський монастир підпорядковується безпосередньо митрополиту Київському і всієї України Володимирові. Він часто буває на Святій Горі і очолює богослужіння в обителі. Монастир тричі відвідував екс-президент України Леонід Кучма. Одного разу він ночував навіть у келії. Відтоді в народі її називають «президентською».

Ця обитель є могутньою твердинею православ’я на західних рубежах нашої Вітчизни, взірцем високого подвижницького життя…

Источник: http://westua.net/blog.php?rid=1436

Йога у Луцьку. У дитинство щасливий квиток «Економ Фреш»

Пам’ятаєте цю популярну пісню у виконанні Алли Пугачової?

«Куда уходит детство,

В какие города?

И где найти нам средство,

Чтоб вновь попасть туда?..»

Думається, що світлини лучанина Тараса Цибуха якраз і є таким засобом повернення кожного із нас, дорослих, у дивовижний світ, у якому немає нічого неможливого.

Недарма кажуть, що дитячі роки – найсвітліші в людському житті. Це час щирості та довіри, нескінченного пізнання. Автор передає світлі та щасливі сподівання малюків та підлітків, яким приємно визирати з вікна рідної оселі, ходити на рибалку, лякати жабенят, ловити жуків, дресирувати котів та собак, гомоніти з ровесниками на лавочці, пускати мильні бульбашки, роздивлятися яскраві картинки у великих книгах…

Коли дідусь казав, що сонце щоранку відмикає землю золотими ключами, нам з малих літ ставало страшно – а раптом сонце загубить свої ключі…Ми навіть до ранку не могли заснути через сприйняття «першого гріха» за зірване яблуко, наївне розуміння картини божого суду.

Тебе люблять, плекають, часом лають, але теж люблячи. А ти не зважаєш на це: тобі не подобається бути таким маленьким, ти «пнешся зі шкірі геть», щоб швидше вирости, стати дорослим. І раптом – грім серед ясного неба: ти прокидаєшся і розумієш, що дитинство вже відлетіло за обрій. І ніяк не можеш збагнути, чому воно минуло дуже непомітно, як сон.

«Дитинство – це величезний край, звідкіля приходить кожний. Звідкіля я родом? Я родом з мого дитинства, немов з якої-небудь країни». Так писав про себе Антуан де Сент-Екзюпері. Він найбільше прославляв дитинство – той період життя, коли почуття і думки чисті, а бачення світу безкорисливе.

Життя – це диво. І воно не перестає бути ним, коли ми стаємо дорослими. Напевно, наша основна проблема полягає у тому, що ми звикаємо до життя, і воно стає для нас занадто буденним.

А пригадаймо, якими ми були десять, двадцять чи тридцять років тому… Уявляю, як вуста у багатьох тремтітимуть від хвилювання, і голос трішки зраджуватиме – десь заховаються найкращі, найтепліші слова вдячності своїм батькам, бабусям та дідусям. Хоч не можемо Вас обсипали сріблом-золотом, проте у нашій уяві Ви – золоті.

Так, усі ми колись були маленькими… А в житті все починається з малого: із зернинки – хліб, з промінчика – зоря. Зберігати в собі дитинство – це значить не втрачати здатності розуміти дітей. Вони заряджають своєю життєрадісною енергією та посмішкою. Тому невипадково до маляти тягнуться навіть сторонні, намагаються взяти на руки, хоча б доторкнутися. Усміхнені личка, палаючі захопленням очі, довірливі обійми маленьких рук – це те, задля чого ми, дорослі, живемо на світі. Адже саме в дітях хочемо бачити здійснення своїх мрій і сподівань. І є щось символічне в тому, що в перший день літа щороку відзначається Міжнародний день захисту дітей – прекрасне свято радості та одвічної надії.

У Біблії написано: коли Бог створив землю, вона стікала молоком і медом. Молоко – символ живлення, материнської турботи. А мед – радістю, щастям від процесу життя. Необхідність молока зрозуміла, а от давати дитині «меду» – це значить зробити її щасливою…

Источник: http://westua.net/blog.php?rid=1496

Йога у Луцьку. Розслабляючись, 73-річний професор стає… на голову Василь Недільський «Місто вечірнє»




Двічі перемагав смерть 
З перших хвилин знайомства з Олексієм Петровичем я відчув, що він дивиться на світ небайдужими очима, заангажований в добро та справедливість, у поняття честі та гідності. Душа пручалася вірити, що на долю цієї мужньої людини випало стільки випробувань.
– Я народився 20 вересня 1938 року у селі Малі Сорочи-нці Миргородського району Полтавської області, – розпочав свою розповідь пан професор. – Свого часу воно входило до складу Великосорочинської сотні Миргородського козацького полку. Нині уособлює край, який дав світові письменника Миколу Гоголя. Вже у тримісячному віці волею обставин я опинився на тонкій грані життя і смерті. Мене застудили батьки взимку, коли виїжджали з дому у сусіднє село. Тож я мав двохсторонню невиліковну пневмонію. І тоді вперше переміг смерть. Проте наслідки цієї недуги викликали ланцюгову реакцію: мене не оминула жодна дитяча хвороба. Переніс, зокрема, золотуху, туберкульоз, страждав через поганий зір.
Хлопчик з ослабленим здоров’ям ріс з тяжким почуттям та гіркотою. Адже ровесники були набагато сильніші і цим дуже пишалися. Тому Олексію боліло чимраз дужче і дужче. І він не хотів учитися. Програму першого класу засвоював майже півтора року, а в другий ходив два роки. Усе змінилося після того, як Олексій відвідав сільську бібліотеку. Він настільки захопився читанням книг, що зовсім покинув дитячі ігри й забави. І став справжнім ерудитом!
Потім були роки навчання на філософському факультеті Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка. А нові виклики Олексію Петровичу довелося приймати в Ужгородському університеті – тут він працював викладачем у 70-х роках минулого століття. Поплатився за те, що поділяв погляди шестидесятників. 
Якось на засіданні кафедри колега виступив проти того, щоб карати студентів, які не відвідують ленінські читання. Мовляв, слід дотримуватися демократичних норм. Викладача відразу позбавили роботи і віддали під суд. Слідчий поставив вимогу, щоб співробітники дали йому характеристику. Вони досить негативно відгукнулися про колегу, лише Олексій Петрович написав позитивну інформацію про нього. І таким чином відразу потрапив до списку «неблагонадійних».
– Цілий рік мене тягали на допити, – згадує пан професор. – Я жив у тривозі й хвилюванні за завтрашній день. Тому моє здоров’я знову різко погіршилося. Була порушена функція щитовидної залози. І це дало важке ускладнення. Лікуватися в Ужгороді я не ризикнув. Їздив на операцію у Київ. 
Олексій Петрович чудово розумів, що усі шляхи для нього закриті в Україні. Тож він відважився на неймовірний крок: здав документи до аспірантури Московського університету. Молодого психолога прийняли на навчання, і він із запалом кинувся у вир наукової діяльності. Проте випускний курс для аспіранта перетворилися на суцільний кошмар. Він запізнювався з написанням дисертації, бо пережив особисту трагедію, розлучившись з першою дружиною. Знайшов таку бажану роботу у Ростові-на-Дону, проте її віддали іншому науковцю. Олексію Коліснику давали призначення в Усурійський край. Жити і працювати там з ослабленим здоров’ям він не міг. Ужгородський університет відповів відмовою. А тут ще у майбутнього професора вкрали портфель з рідкісними книгами та двома стипендіями. І він не мав за що жити… 
– Мене наче зводила судома, – говорить Олексій Петрович. – Здавалося, що вже нічого не можна виправити ні в обставинах, ні в самому собі. Тому страждав, мучився, а ніхто не розумів, чому, – думали, що, може, я переймаюся несуттєвими дрібницями. Фатальна хвилина для мене настала у гуртожитку: у відчаї я став на табуретку, автоматично прив’язав шнурок до гачка на стелі, зробив петлю і затягнув її на шиї. Залишалося лише ногами відштовхнути табуретку. І в цю мить прийшло до мене прозріння – наче зникла з очей полуда. Подумав: я ще повоюю!
Олексій Петрович поклав на стіл чистий аркуш паперу, перелічив усі свої прикрощі і намалював образ людини, яка може їх подолати. Так цей чоловік розпочинав нове своє життя, в якому він знайшов сімейне щастя та здобув визнання у науковому світі – професор виростив доньку і сина (його діти закінчили аспірантуру), написав понад 150 фахових статей і видав популярну книгу з психології. 
Встаю о третій годині ранку і починаю розминатися…
Олексій Петрович розстелив килимок на підлозі. Майстерно виконавши стійку на голові, він застиг у позі лотоса:
– Фізична активність подовжує мені життя. Рухи «змащують» м’язи, зв’язки і суглоби, які мені дошкуляють. Практика йоги зменшує подібну скутість і дає мені можливість насолоджуватися тілом. Буває, що прокидаюся о третій годині ранку і починаю розминатися. Можу виконувати вправи чотири години поспіль. Працюючи в Ужгороді, я придбав книжку, перекладену з болгарської – «Вправи йогів» Асена Миланова і Іванки Борисової. Вона послужила поштовхом до переосмислення цінностей життя. Свого часу я відвідував у Москві зібрання неформальних об’єднань, побував на семінарі відомого індійського мудреця Айенгара, який також з дитинства хворів, проте подолав усі свої недуги і створив унікальну терапевтичну оздоровчу систему.
До речі, дуже багато корисного для себе пан професор виніс з виступу Вольфа Мессінга у Луцьку:
– Незвичайну концертну програму він показав у міському будинку «Просвіта». Мав бліде і виснажене обличчя. Проте поводився дуже розкуто, розмовляв з легким акцентом, миттєво множив величезні цифри, відгадував, беручи за руки глядачів, де вони заховали свої речі. І давав цілком зрозумілі пояснення своїм експериментам. Артист «читав» за рухами м’язів і в цьому крився весь секрет його надзвичайних здібностей. Ніхто тоді й гадки не мав про його дивовижну долю. Серіал «Вольф Мессінг: той, хто бачив крізь час», який недавно показували по телебаченню, нагадав мені про зустріч з легендарною особистістю.
Щоб поліпшити координацію рухів, підвищити моторику рук і ніг, пан професор відвідував у Москві, Києві та Луцьку заняття у школах бального танцю. Каже, що йому допомагає триматися у формі і фокстрот, і повільний вальс, і румба, і самба, і «ча-ча-ча». На Віденському балі в університеті вільно й легко вальсував зі своєю дружиною Валентиною Йосипівною на заздрість молодим колегам.
Олексій Петрович вважає, що почуватися бадьоро і зберігати високу працездатність йому допомагає часткове утримання від їжі. Щокварталу він проводить двотижневе оздоровче голодування. За словами професора, воно пробуджує сили організму, сприяє самовідновленню внутрішніх органів. У перші дні голодування він не вживає води. Пояснює, що організм бере її зі своїх запасів. Жир, як відомо, розщеплюється, утворюючи воду. Олексій Петрович починає її пити аж на п’ятий день голодування. І нічого не їсть аж до його завершення. 
При зрості 182 сантиметри він важить 90 кілограмів. За період голодування «скидає» понад десять кілограмів. Не так давно займався моржуванням. Нині сам собі дає 55 років. 
– А ще б я радив усім завжди працювати над своєю психікою, – сказав Олексій Петрович. – Мені здається, що місто створене для того, аби систематично руйнувати здоров’я людей. Я маю великий досвід медитації і майже щодня використовую методику глибокого заглиблення у себе. Така практика сприяє кращій концентрації уваги, зниженню рівнів стресу і зміцненню імунної системи.
Ось і пішла приємна тепла хвиля від слів Олексія Петровича… 
– Вас навчити жити по-справжньому?
Я не встиг відповісти, як опинився в руках професора. Він вмить змінився на вимогливого вчителя, запропонував мені сісти поруч по-турецьки… 

Источникhttp://mistovechirne.in.ua/component/content/article/45-statia/1385—73——

Йога у Луцьку. Відпочинок з наплічником. Беріть курс на Боржаву! «Економ Фреш»


Найповноціннішим відпочинок може бути лише у горах. Це вам скаже бувалий мандрівник, відомий майстер хатха-йоги, інструктор лікувально-фізичної культури санаторію-профілакторію Волинського національного університету імені Лесі Українки Тарас Мирославович Цибух.

Чому краще гір можуть бути… гори з водоспадами?

– Свого часу я проводив спостереження щодо біоенергетичного впливу того чи іншого місця відпочинку на організм людини, – розповідає Тарас Мирославович. – Можу сказати, що після прогулянки у Луцьку добре себе почуваю впродовж кількох годин. А ось перебування у лісі неподалік села Кульчин Ківерцівського району «заряджає» мене підвищеним тонусом майже на цілий день. Відпочинок на озері Світязь чи на морі дає заряд енергії на тиждень. Якщо піду у горах до водоспаду, річки чи озера, то не менше два з половиною місяці житиму з підвищеним біоенергетичним зарядом.

Чому так відбувається? Річ у тім, що в атмосферному повітрі кожної місцевості негативні та позитивні іони перебувають у певному співвідношенні між собою. Джерелами шкідливих для людини позитивних іонів є різноманітні забруднення навколишнього середовища. Надлишок їх у повітрі призводить до «розрядки» організму людини і руйнації його електричної рівноваги. На думку учених, позитивні іони є причиною багатьох серцево-судинних та нервових захворювань.

Зрештою, кожне помешкання, де ми проводимо своє життя, можна розглядати як камеру з профільтрованим повітрям, у якому відсутні у необхідній кількості негативні іони. Проте їх є дуже багато у гірському повітрі. Доведено, що негативні іони утворюються також енергією, що вивільняється під час розбризкування води. Тому водоспади справляють такий «освіжаючий» вплив на організм людини. І туристи інстинктивно збираються відпочивати у місцях інтенсивного розпилення води. Негативно іонізоване повітря діє заспокійливо, підвищує спротив організму хворобам та стресам, усуває стомленість.

Виїжджаємо у Воловець…

На думку Тараса Цибуха, Боржава – найбільш доступне місце для гірського відпочинку для мешканців нашої області. Цей мальовничий хребет тягнеться на п’ятдесят кілометрів між річками Латорицею та Рікою у межах Закарпатської області. Висота найвищої вершини – гори Стій – становить 1677 метрів. До речі, Боржава є найдовшою полониною Закарпаття. Втім, хребет має свою особливість: нечисленні джерела часто пересихають, тому необхідно брати з собою достатній запас води. Для приготування їжі на відкритому повітрі у безлісистій місцевості знадобиться примус.

Як дістатись до Боржави? З Луцька необхідно вирушити до Львова. А там слід сісти на будь-який потяг, що прямує до Мукачева. Зійшовши на станції Воловець (однойменне селище міського типу знаходиться на висоті 500 метрів над рівнем моря), ви опинитеся біля підніжжя хребта. При необхідності можна зупинитися у цьому селищі або у довколишніх селах Пилипець та Подобовець, які перетворилися на туристичні осередки.

Отже, справа залишається за малим: майнути на декілька днів в гори – «посмакувати» мальовничими краєвидами, насититись свіжим гірським повітрям та вільним птахом піднятися у вир блакитних хмарин…

Подаємо приблизну програму туру на вихідні дні, яку склав Тарас Цибух.

День 1. Смт Воловець – гора Плай (1334 метрів).

Довжина маршруту становить 7,5-8 кілометрів. Його нескладно подолати без попередньої підготовки. Йти доведеться густим буковим лісом та полониною. Туристи матимуть достатньо часу, щоб десь на хребті розбити намет, сфотографуватися на фоні мальовничих краєвидів та набратися сил.

День 2. Гора Високий Верх (1508 метрів) – водоспад Шипіт.

Відстань від гори Плай до вершини Великий Верх становить 3,7 кілометра. Звідси видно увесь хребет полонини Боржава. Після перепочинку на вершині цієї гори на туристів чекає спуск до водоспаду Шипіт (один з найбільших у Карпатах), який спадає численними мальовничими каскадами з висоти чотирнадцяти метрів. Відстань до залізничної станції Воловець звідси становить десять кілометрів. За 300 метрів від водоспаду розташований найдовший швидкісний витяг в українських Карпатах (довжина спуску 1500 метрів, перепад висоти – 402 метри).

Кількість негативних іонів у кубічному сантиметрі повітря:

у квартирі – 50,

на міській вулиці – 100-500,

у лісі – 1000-2000,

на пляжі моря, о.Світязь – 2000-5000,

у горах – 50000-10000,

біля водоспаду – 10000-50000

після грози – 50000-100000