Йога у Луцьку. У дитинство щасливий квиток «Економ Фреш»

Пам’ятаєте цю популярну пісню у виконанні Алли Пугачової?

«Куда уходит детство,

В какие города?

И где найти нам средство,

Чтоб вновь попасть туда?..»

Думається, що світлини лучанина Тараса Цибуха якраз і є таким засобом повернення кожного із нас, дорослих, у дивовижний світ, у якому немає нічого неможливого.

Недарма кажуть, що дитячі роки – найсвітліші в людському житті. Це час щирості та довіри, нескінченного пізнання. Автор передає світлі та щасливі сподівання малюків та підлітків, яким приємно визирати з вікна рідної оселі, ходити на рибалку, лякати жабенят, ловити жуків, дресирувати котів та собак, гомоніти з ровесниками на лавочці, пускати мильні бульбашки, роздивлятися яскраві картинки у великих книгах…

Коли дідусь казав, що сонце щоранку відмикає землю золотими ключами, нам з малих літ ставало страшно – а раптом сонце загубить свої ключі…Ми навіть до ранку не могли заснути через сприйняття «першого гріха» за зірване яблуко, наївне розуміння картини божого суду.

Тебе люблять, плекають, часом лають, але теж люблячи. А ти не зважаєш на це: тобі не подобається бути таким маленьким, ти «пнешся зі шкірі геть», щоб швидше вирости, стати дорослим. І раптом – грім серед ясного неба: ти прокидаєшся і розумієш, що дитинство вже відлетіло за обрій. І ніяк не можеш збагнути, чому воно минуло дуже непомітно, як сон.

«Дитинство – це величезний край, звідкіля приходить кожний. Звідкіля я родом? Я родом з мого дитинства, немов з якої-небудь країни». Так писав про себе Антуан де Сент-Екзюпері. Він найбільше прославляв дитинство – той період життя, коли почуття і думки чисті, а бачення світу безкорисливе.

Життя – це диво. І воно не перестає бути ним, коли ми стаємо дорослими. Напевно, наша основна проблема полягає у тому, що ми звикаємо до життя, і воно стає для нас занадто буденним.

А пригадаймо, якими ми були десять, двадцять чи тридцять років тому… Уявляю, як вуста у багатьох тремтітимуть від хвилювання, і голос трішки зраджуватиме – десь заховаються найкращі, найтепліші слова вдячності своїм батькам, бабусям та дідусям. Хоч не можемо Вас обсипали сріблом-золотом, проте у нашій уяві Ви – золоті.

Так, усі ми колись були маленькими… А в житті все починається з малого: із зернинки – хліб, з промінчика – зоря. Зберігати в собі дитинство – це значить не втрачати здатності розуміти дітей. Вони заряджають своєю життєрадісною енергією та посмішкою. Тому невипадково до маляти тягнуться навіть сторонні, намагаються взяти на руки, хоча б доторкнутися. Усміхнені личка, палаючі захопленням очі, довірливі обійми маленьких рук – це те, задля чого ми, дорослі, живемо на світі. Адже саме в дітях хочемо бачити здійснення своїх мрій і сподівань. І є щось символічне в тому, що в перший день літа щороку відзначається Міжнародний день захисту дітей – прекрасне свято радості та одвічної надії.

У Біблії написано: коли Бог створив землю, вона стікала молоком і медом. Молоко – символ живлення, материнської турботи. А мед – радістю, щастям від процесу життя. Необхідність молока зрозуміла, а от давати дитині «меду» – це значить зробити її щасливою…

Источник: http://westua.net/blog.php?rid=1496

Йога у Луцьку. Розслабляючись, 73-річний професор стає… на голову Василь Недільський «Місто вечірнє»




Двічі перемагав смерть 
З перших хвилин знайомства з Олексієм Петровичем я відчув, що він дивиться на світ небайдужими очима, заангажований в добро та справедливість, у поняття честі та гідності. Душа пручалася вірити, що на долю цієї мужньої людини випало стільки випробувань.
– Я народився 20 вересня 1938 року у селі Малі Сорочи-нці Миргородського району Полтавської області, – розпочав свою розповідь пан професор. – Свого часу воно входило до складу Великосорочинської сотні Миргородського козацького полку. Нині уособлює край, який дав світові письменника Миколу Гоголя. Вже у тримісячному віці волею обставин я опинився на тонкій грані життя і смерті. Мене застудили батьки взимку, коли виїжджали з дому у сусіднє село. Тож я мав двохсторонню невиліковну пневмонію. І тоді вперше переміг смерть. Проте наслідки цієї недуги викликали ланцюгову реакцію: мене не оминула жодна дитяча хвороба. Переніс, зокрема, золотуху, туберкульоз, страждав через поганий зір.
Хлопчик з ослабленим здоров’ям ріс з тяжким почуттям та гіркотою. Адже ровесники були набагато сильніші і цим дуже пишалися. Тому Олексію боліло чимраз дужче і дужче. І він не хотів учитися. Програму першого класу засвоював майже півтора року, а в другий ходив два роки. Усе змінилося після того, як Олексій відвідав сільську бібліотеку. Він настільки захопився читанням книг, що зовсім покинув дитячі ігри й забави. І став справжнім ерудитом!
Потім були роки навчання на філософському факультеті Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка. А нові виклики Олексію Петровичу довелося приймати в Ужгородському університеті – тут він працював викладачем у 70-х роках минулого століття. Поплатився за те, що поділяв погляди шестидесятників. 
Якось на засіданні кафедри колега виступив проти того, щоб карати студентів, які не відвідують ленінські читання. Мовляв, слід дотримуватися демократичних норм. Викладача відразу позбавили роботи і віддали під суд. Слідчий поставив вимогу, щоб співробітники дали йому характеристику. Вони досить негативно відгукнулися про колегу, лише Олексій Петрович написав позитивну інформацію про нього. І таким чином відразу потрапив до списку «неблагонадійних».
– Цілий рік мене тягали на допити, – згадує пан професор. – Я жив у тривозі й хвилюванні за завтрашній день. Тому моє здоров’я знову різко погіршилося. Була порушена функція щитовидної залози. І це дало важке ускладнення. Лікуватися в Ужгороді я не ризикнув. Їздив на операцію у Київ. 
Олексій Петрович чудово розумів, що усі шляхи для нього закриті в Україні. Тож він відважився на неймовірний крок: здав документи до аспірантури Московського університету. Молодого психолога прийняли на навчання, і він із запалом кинувся у вир наукової діяльності. Проте випускний курс для аспіранта перетворилися на суцільний кошмар. Він запізнювався з написанням дисертації, бо пережив особисту трагедію, розлучившись з першою дружиною. Знайшов таку бажану роботу у Ростові-на-Дону, проте її віддали іншому науковцю. Олексію Коліснику давали призначення в Усурійський край. Жити і працювати там з ослабленим здоров’ям він не міг. Ужгородський університет відповів відмовою. А тут ще у майбутнього професора вкрали портфель з рідкісними книгами та двома стипендіями. І він не мав за що жити… 
– Мене наче зводила судома, – говорить Олексій Петрович. – Здавалося, що вже нічого не можна виправити ні в обставинах, ні в самому собі. Тому страждав, мучився, а ніхто не розумів, чому, – думали, що, може, я переймаюся несуттєвими дрібницями. Фатальна хвилина для мене настала у гуртожитку: у відчаї я став на табуретку, автоматично прив’язав шнурок до гачка на стелі, зробив петлю і затягнув її на шиї. Залишалося лише ногами відштовхнути табуретку. І в цю мить прийшло до мене прозріння – наче зникла з очей полуда. Подумав: я ще повоюю!
Олексій Петрович поклав на стіл чистий аркуш паперу, перелічив усі свої прикрощі і намалював образ людини, яка може їх подолати. Так цей чоловік розпочинав нове своє життя, в якому він знайшов сімейне щастя та здобув визнання у науковому світі – професор виростив доньку і сина (його діти закінчили аспірантуру), написав понад 150 фахових статей і видав популярну книгу з психології. 
Встаю о третій годині ранку і починаю розминатися…
Олексій Петрович розстелив килимок на підлозі. Майстерно виконавши стійку на голові, він застиг у позі лотоса:
– Фізична активність подовжує мені життя. Рухи «змащують» м’язи, зв’язки і суглоби, які мені дошкуляють. Практика йоги зменшує подібну скутість і дає мені можливість насолоджуватися тілом. Буває, що прокидаюся о третій годині ранку і починаю розминатися. Можу виконувати вправи чотири години поспіль. Працюючи в Ужгороді, я придбав книжку, перекладену з болгарської – «Вправи йогів» Асена Миланова і Іванки Борисової. Вона послужила поштовхом до переосмислення цінностей життя. Свого часу я відвідував у Москві зібрання неформальних об’єднань, побував на семінарі відомого індійського мудреця Айенгара, який також з дитинства хворів, проте подолав усі свої недуги і створив унікальну терапевтичну оздоровчу систему.
До речі, дуже багато корисного для себе пан професор виніс з виступу Вольфа Мессінга у Луцьку:
– Незвичайну концертну програму він показав у міському будинку «Просвіта». Мав бліде і виснажене обличчя. Проте поводився дуже розкуто, розмовляв з легким акцентом, миттєво множив величезні цифри, відгадував, беручи за руки глядачів, де вони заховали свої речі. І давав цілком зрозумілі пояснення своїм експериментам. Артист «читав» за рухами м’язів і в цьому крився весь секрет його надзвичайних здібностей. Ніхто тоді й гадки не мав про його дивовижну долю. Серіал «Вольф Мессінг: той, хто бачив крізь час», який недавно показували по телебаченню, нагадав мені про зустріч з легендарною особистістю.
Щоб поліпшити координацію рухів, підвищити моторику рук і ніг, пан професор відвідував у Москві, Києві та Луцьку заняття у школах бального танцю. Каже, що йому допомагає триматися у формі і фокстрот, і повільний вальс, і румба, і самба, і «ча-ча-ча». На Віденському балі в університеті вільно й легко вальсував зі своєю дружиною Валентиною Йосипівною на заздрість молодим колегам.
Олексій Петрович вважає, що почуватися бадьоро і зберігати високу працездатність йому допомагає часткове утримання від їжі. Щокварталу він проводить двотижневе оздоровче голодування. За словами професора, воно пробуджує сили організму, сприяє самовідновленню внутрішніх органів. У перші дні голодування він не вживає води. Пояснює, що організм бере її зі своїх запасів. Жир, як відомо, розщеплюється, утворюючи воду. Олексій Петрович починає її пити аж на п’ятий день голодування. І нічого не їсть аж до його завершення. 
При зрості 182 сантиметри він важить 90 кілограмів. За період голодування «скидає» понад десять кілограмів. Не так давно займався моржуванням. Нині сам собі дає 55 років. 
– А ще б я радив усім завжди працювати над своєю психікою, – сказав Олексій Петрович. – Мені здається, що місто створене для того, аби систематично руйнувати здоров’я людей. Я маю великий досвід медитації і майже щодня використовую методику глибокого заглиблення у себе. Така практика сприяє кращій концентрації уваги, зниженню рівнів стресу і зміцненню імунної системи.
Ось і пішла приємна тепла хвиля від слів Олексія Петровича… 
– Вас навчити жити по-справжньому?
Я не встиг відповісти, як опинився в руках професора. Він вмить змінився на вимогливого вчителя, запропонував мені сісти поруч по-турецьки… 

Источникhttp://mistovechirne.in.ua/component/content/article/45-statia/1385—73——

Йога у Луцьку. Відпочинок з наплічником. Беріть курс на Боржаву! «Економ Фреш»


Найповноціннішим відпочинок може бути лише у горах. Це вам скаже бувалий мандрівник, відомий майстер хатха-йоги, інструктор лікувально-фізичної культури санаторію-профілакторію Волинського національного університету імені Лесі Українки Тарас Мирославович Цибух.

Чому краще гір можуть бути… гори з водоспадами?

– Свого часу я проводив спостереження щодо біоенергетичного впливу того чи іншого місця відпочинку на організм людини, – розповідає Тарас Мирославович. – Можу сказати, що після прогулянки у Луцьку добре себе почуваю впродовж кількох годин. А ось перебування у лісі неподалік села Кульчин Ківерцівського району «заряджає» мене підвищеним тонусом майже на цілий день. Відпочинок на озері Світязь чи на морі дає заряд енергії на тиждень. Якщо піду у горах до водоспаду, річки чи озера, то не менше два з половиною місяці житиму з підвищеним біоенергетичним зарядом.

Чому так відбувається? Річ у тім, що в атмосферному повітрі кожної місцевості негативні та позитивні іони перебувають у певному співвідношенні між собою. Джерелами шкідливих для людини позитивних іонів є різноманітні забруднення навколишнього середовища. Надлишок їх у повітрі призводить до «розрядки» організму людини і руйнації його електричної рівноваги. На думку учених, позитивні іони є причиною багатьох серцево-судинних та нервових захворювань.

Зрештою, кожне помешкання, де ми проводимо своє життя, можна розглядати як камеру з профільтрованим повітрям, у якому відсутні у необхідній кількості негативні іони. Проте їх є дуже багато у гірському повітрі. Доведено, що негативні іони утворюються також енергією, що вивільняється під час розбризкування води. Тому водоспади справляють такий «освіжаючий» вплив на організм людини. І туристи інстинктивно збираються відпочивати у місцях інтенсивного розпилення води. Негативно іонізоване повітря діє заспокійливо, підвищує спротив організму хворобам та стресам, усуває стомленість.

Виїжджаємо у Воловець…

На думку Тараса Цибуха, Боржава – найбільш доступне місце для гірського відпочинку для мешканців нашої області. Цей мальовничий хребет тягнеться на п’ятдесят кілометрів між річками Латорицею та Рікою у межах Закарпатської області. Висота найвищої вершини – гори Стій – становить 1677 метрів. До речі, Боржава є найдовшою полониною Закарпаття. Втім, хребет має свою особливість: нечисленні джерела часто пересихають, тому необхідно брати з собою достатній запас води. Для приготування їжі на відкритому повітрі у безлісистій місцевості знадобиться примус.

Як дістатись до Боржави? З Луцька необхідно вирушити до Львова. А там слід сісти на будь-який потяг, що прямує до Мукачева. Зійшовши на станції Воловець (однойменне селище міського типу знаходиться на висоті 500 метрів над рівнем моря), ви опинитеся біля підніжжя хребта. При необхідності можна зупинитися у цьому селищі або у довколишніх селах Пилипець та Подобовець, які перетворилися на туристичні осередки.

Отже, справа залишається за малим: майнути на декілька днів в гори – «посмакувати» мальовничими краєвидами, насититись свіжим гірським повітрям та вільним птахом піднятися у вир блакитних хмарин…

Подаємо приблизну програму туру на вихідні дні, яку склав Тарас Цибух.

День 1. Смт Воловець – гора Плай (1334 метрів).

Довжина маршруту становить 7,5-8 кілометрів. Його нескладно подолати без попередньої підготовки. Йти доведеться густим буковим лісом та полониною. Туристи матимуть достатньо часу, щоб десь на хребті розбити намет, сфотографуватися на фоні мальовничих краєвидів та набратися сил.

День 2. Гора Високий Верх (1508 метрів) – водоспад Шипіт.

Відстань від гори Плай до вершини Великий Верх становить 3,7 кілометра. Звідси видно увесь хребет полонини Боржава. Після перепочинку на вершині цієї гори на туристів чекає спуск до водоспаду Шипіт (один з найбільших у Карпатах), який спадає численними мальовничими каскадами з висоти чотирнадцяти метрів. Відстань до залізничної станції Воловець звідси становить десять кілометрів. За 300 метрів від водоспаду розташований найдовший швидкісний витяг в українських Карпатах (довжина спуску 1500 метрів, перепад висоти – 402 метри).

Кількість негативних іонів у кубічному сантиметрі повітря:

у квартирі – 50,

на міській вулиці – 100-500,

у лісі – 1000-2000,

на пляжі моря, о.Світязь – 2000-5000,

у горах – 50000-10000,

біля водоспаду – 10000-50000

після грози – 50000-100000

Йога у Луцьку. ЗМАЛКУ ВТЕКТИ ВІД НЕДУГ Галина Світліковська «ВОЛИНЬ»

Як «запрограмувати» дитину на здоровий спосіб життя, навчити турбуватися про власне здоров’я.


Трирічного Сашу вперше привели в садочок взимку, коли тривала епідемія грипу. Молода мама терзалася сумнівами: і роботу шкода втратити, і за дитину страшно.
— Коли я побачила, як батьки приносять з дому часник, цибулю, кладуть у спільний «кошик здоров’я» у роздягальні, то навіть не повірила, що для такої малечі це знадобиться. Мені пояснили, що дітям для профілактики грипу закапують носики часниково-сольовим розчином, дають кожному в обід пелюсточку цибулі чи дрібочку потовченого часнику в ложку. Та моя дитина, здавалося мені, в рот часнику й цибулі не візьме. А через кілька днів з-за прочинених дверей я спостерігала, як мій Саша нарівні з усіма «старався запобігти грипу», аж за вухами лящало. І чай з трав п’є в садочку, а вдома не допросишся, — ділилася у вихідний жінка з сусідками на лавочці у дворі.
Сперечалися, який садочок у Луцьку найкращий, з якого віку там вчать англійської мови і танців, заздрили «грошовим мішкам», які наймають своїм дітям персональних педіатрів, няньок і гувернанток. Мама уже згаданого Сашка, як з’ясувалося, вибрала садок № 25, що на вулиці Чехова в Луцьку. Дехто називає його елітним, бо, мовляв, в центрі живе начальство, яке туди водить своїх чад. Але справа, напевне, не в місці розташування. Дітей, на відміну від нас, дорослих, не привабиш євроремонтом чи зовнішнім блиском, вони безпомильно визначають: справжньою чи показушною є турбота вихователів.
— Головний показник у нашій роботі — те, що діти ходять в садочок із задоволенням, що маємо чи не найнижчий у місті рівень захворюваності вихованців. Для більшості батьків — це визначальний аргумент. Пріоритетним у нас є фізкультурно-оздоровчий напрямок. Буде здоров’я — буде й різносторонній розвиток дітей, — почала розмову завідуюча Луцьким дошкільним дитячим закладом № 25 Тетяна Климук.
В її кабінеті на найвиднішому місці — відзнака колективу, що став призером Всеукраїнського огляду-конкурсу на кращий стан фізичного виховання в навчальних і дошкільних закладах. Луцький садок зайняв друге місце в Україні, поступившись великому й сучасному навчально-спортивному комплексу з Донецька, де проектом передбачені спортивні зали, тренажерні кабінети, басейн.
— А ми водні процедури влітку організовуємо на подвір’ї. Ставимо балії з водою, яка на сонці нагрівається, і діти досхочу собі хлюпаються. А спортивний зал самотужки облаштували, адже садочку більш як сорок років, старий проект. Був час, дітей водили менше — то приміщення однієї з груп вивільнилося під спортзал. Тепер же в садочок — черга, стало тісно, але без спортзалу дитячий дошкільний заклад повноцінно існувати не може, — переконана Тетяна Василівна.
Взимку, за поганої погоди, в спортзалі «гуляють» найменшенькі. Приміщення вистуджують, відкривши вікна, а тоді заводять одягнених карапузів. Кажуть, що одягати на прогулянки дворічних дітлахів сходяться всі, хто вільний — і завідуюча, і завгосп, і старша медсестра, й інструктор з фізичного виховання. У спортзалі є достатньо різних цікавих снарядів для занять фізкультурою, які проводять для дітей тричі на тиждень за продуманими цікавими програмами для кожної вікової групи. Враховують і модні тепер гендерні аспекти: дівчаткам пропонують вправи з елементами художньої гімнастики для розвитку пластики; хлопчикам дають більші силові навантаження.
День в садочку розпочинають з оздоровчого бігу. Тут жартують, що їхні вихованці «з горшка» вчаться втікати від недуг. Старшенькі ж з гордістю хваляться, скільки «кругів» пробігають. Потім — обов’язкова вранішня зарядка. Об одинадцятій — відвідання фітовітальні, де діти п’ють чай з трав чи сік. Старша медсестра Ліза Ковач розповідає, що закінчила платні курси з фітотерапії, а збори лікарських рослин підбирала спільно з лікарем.
— Майже в кожної другої дитини при оформленні в дитсадок лікарі виявляють якісь відхилення у здоров’ї. Намагаємося спільно з батьками працювати над тим, щоб зміцнити імунітет малюків. Скажімо, є діти тубінфіковані, є народжені в місцевості, що постраждала від наслідків чорнобильської катастрофи, у багатьох — захворювання органів дихання, травлення. На кожного заведено «паспорт здоров’я» з конкретними рекомендаціями, ведеться журнал фізичного розвитку дітей. Особливу увагу приділяємо загартуванню, після сну малюки босоніж проходять «сольову доріжку», у нас вони багато рухаються, займаються спортом. І фіточаї люблять, особливо з шипшиною, чорноплідною горобиною, ромашкою. Розроблені збори для приготування чаїв, що збуджують апетит, виводять з організму радіонукліди, поповнюють організм вітамінами, — перелічує рецепти Ліза Адальбертівна, яка вже 26-ий рік працює у цьому садочку.
Звичайно, і тут є випадки, коли дитина, при всіх стараннях персоналу і батьків, виявляється «несадковою», через часті захворювання не може відвідувати дошкільний заклад.
— Чого ми тільки не перепробували з арсеналу оздоровлення. У нашому садку, напевне, вперше в місті діти почали займатися йогою. Вчив їх цьому молодий інструктор Тарас Цибух, який згодом усіх наших працівників захопив йогою: після роботи збиралися в спортзалі, розучували комплекси вправ. Тепер наші вихователі самі можуть використовувати елементи хатха-йоги у роботі з дітьми. Сприяють оздоровленню заняття з хореографії, спортивні змагання, в яких беруть участь також батьки. Наші діти і з глини ліплять, розвиваючи моторику рук і творчі нахили. Торік з ними працював відомий майс тер-гончар Іван Панков, — розповідає Тетяна Василівна, стаж роботи якої в дошкіллі перевищив 34 роки.
Наша співрозмовниця вважає, що виховання в дитсадку дає більшу можливість закласти в дитині схильність до здорового способу життя, до регулярних занять фізкультурою, оздоровчих процедур. Звички, сформовані з раннього віку, залишаються з нами впродовж усього життя. А батьки, на жаль, не завжди вчать дітей турбуватися про своє здоров’я особистим прикладом. 

Источникhttp://www.volyn.com.ua/?rub=12&article=0&arch=626

Йога у Луцьку. Мистецтво життя — Хатха-йога – шлях до досконалості «Економ Фреш»


– Хатха-йога – це найдревніша система, яка увібрала досвід мільйонів людей в усьому світі, – розповідає Тарас Мирославович. – Вона є першим ступенем йоги. Приводить тіло у тонус, використовуючи приховані резерви організму. Ця система поєднує комплекс вправ, які здатні виконувати люди у будь-якому віці. Хатха-йога, наприклад, поліпшує гнучкість спини та суглобів, розслаблює та зміцнює м’язи, сприяє схудненню та омолодженню, розвиває впевненість у собі, дарує внутрішній спокій, виправляє поставу тощо.

Пан Тарас родом із Коломиї Івано-Франківської області. Двадцять років тому він почав займатися йогою не просто так, з цікавості, а через те, що відчув необхідність «вийти на вищий рівень самого себе». Мав чудового вчителя Василя Васильовича Козака – на той час уже (80-ті роки минулого століття) з двадцятирічним досвідом йоги. Разом з ним виконував фізичні вправи по 12-18 годин на день, відточував свою майстерність у Карпатах. Одного разу на Чорногорі прожив сорок два дні. Харчувався виключно сиром, бринзою, молоком – ці продукти давали йому пастухи. На Алтаї займався йогою на вершині, довкола якої в радіусі восьмисот кілометрів не було жодного поселення чи людини. Проводив майстер-клас на виїзних семінарах у Татрах, Криму та на Волині. Інструктори зі США та Тібету діймали лучанина розпитуваннями: «Як ти цьому навчився?».

Тарас Мирославович акумулює у собі найчистішу енергію первозданної природи і передає її усім, з ким працює. Йоги вважають, що по-справжньому щасливою людина буває тільки тоді, коли вона робить щасливими інших. 
Тарас Цибух активно співпрацює з Федерацією аеробіки і фітнесу під керівництвом Віри Кренделєвої. У співавторстві з нею та з рідним братом Максимом (він пропагує йоги у Львові) видав методичні рекомендації з фітнес-йоги для дошкільнят та оздоровчої гімнастики з елементами хатха-йоги для дорослих.

Йдучи за голосом свого покликання, пан Тарас освоїв сім спеціальностей: фрезерувальника четвертого розряду, телефоніста-телеграфіста, культпрацівника… Закінчивши факультет фізичної культури Волинського національного університету імені Лесі Українки, він розпочав свою діяльність в якості інструктора з йоги у дитсадках. Нині працює інструктором лікувально-фізичної культури санаторію-профілакторію Волинського національного університету імені Лесі Українки. Проводить заняття зі студентами та з усіма бажаючими. Їх відвідують як дворічні діти, так і ті, кому вже за сімдесят!

Тарас Мирославович акумулює у собі найчистішу енергію первозданної природи і передає її усім, з ким працює. Йоги вважають, що по-справжньому щасливою людина буває тільки тоді, коли вона робить щасливими інших.

Тарас Цибух проводитиме майстер-клас з хатха-йоги для читачів нашого журналу. У наступних номерах видання він поділиться своїми знаннями і досвідом, розповість про ступені освоєння цієї системи, про те, як подолати лінь і змусити себе щодня робити доступні вправи…

моб.: (067) 674-24-97 — Тарас

(9:00 — 12:00, 14:00 — 18:00) 

Источникhttp://westua.net/blog.php?rid=1408