Йога у Луцьку. МАРТА ДИВУЄ «СВІТИЛ» МЕДИЦИНИ — Галина Світліковська «ВОЛИНЬ»  

 Шість років тому ця вродлива, гнучка і спортивна дівчина не могла ані зігнутися, ані сидіти, ані ходити…

— Що то значить — молода, здорова! Десь і хребта в неї нема. Як же так можна зав’язати себе у вузлик,— дивувалася в редакційному кабінеті одна з відвідувачок, побачивши на столі залишені Мартою фотографії, зроблені під час занять йогою.

Жінка скаржилася, що допікає остеохондроз, що ні офіційна, ні народна медицина не можуть зарадити. І я розповіла їй про лучанку Марту Волощук, в історії хвороби якої медики бачать матеріал для дисертацій.
— Я не знаю, як це можна пояснити? У неї ж нема, по суті, хребта,— точно такими ж словами висловлював подив і столичний професор, розглядаючи рентгензнімки, матеріали обстежень із застосуванням найсучаснішого діагностичного обладнання. Але ні розумна ядерно-магнітна техніка, ні консиліум лікарів не могли дати відповідь, чому в десятирічної дівчинки хребет «спрацьований», як у сімдесятилітнього вантажника зі стажем. У поперековому відділі — грижа, хребці — наче кислотою роз’їдені, вздовж по хребту — вісім гриж Шморля, а частини хребця взагалі нема. Фахівці довго ламали голови, врешті-решт прийшли до висновку, що організм дитини не засвоює кальцію, а через це й «сиплеться» хребет.
З п’ятого класу Марта змушена була навчатися вдома. Висидіти уроки за партою в школі не дозволяв біль у спині. Згодом стало віднімати ногу. Лікарі розводили руками, призначали різноманітні ліки, процедури. Але таблетки і уколи полегшення давали нетривале, біль знову повертався. До того ж від медикаментозного лікування «застрайкували» внутрішні органи, до проблем із хребтом додався цілий «букет» інших серйозних недуг.
— Куди тільки мене батьки не возили, чого тільки не робили, а допомогти ніхто не міг. Скільки сеансів мануальної терапії я витерпіла, скільки разів «вправляли» мені хребет різні знахарі й цілителі. А біль не вщухав. Бувало, піднімуся з ліжка, хочеться кудись вийти з хати, а воно як схопить — мусиш, де стоїш, лягати, чекати, поки відпустить,— згадує Марта, шкодуючи, що шкільні роки, однокласники — усе пройшло наче повз неї.
Жартує, що через це так і не навчилась списувати, чим дивує теперішніх однокурсників на факультеті психології Волинського держуніверситету. Здобути вищу освіту дівчина мріяла завжди, багато читала, серйозно готувалася. Спілкуватися з Мартою цікаво — розумниця, не по літах розсудлива, щира й відверта в розмові.
— А знаєте, я ж спочатку зібралася в Інститут фізкультури вступати, вже й документи подала,— з усмішкою спостерігає Марта за тією реакцією, яку викликають ці слова. — Лікарі, до яких прийшла за медичною довідкою, теж зробили великі очі, мовляв, куди тобі, інваліду, у фізкультурний. З таким діагнозом не до спорту.
А дівчина на той час уже знала, що свою юність зможе «відвоювати» у хвороб. Їй пощастило зустріти людей, які допомогли у цьому, вселили віру у власні сили.
— З Василем Васильовичем Козаком, який розробив унікальні програми лікування з використанням елементів хатха-йоги, нас познайомила сусідка — тьотя Валя. Я за своє життя бачила стільки різних «товстопузих», старих і хворих професорів, що і його уявляла таким же. А гість з Івано-Франківська був особливим — підтягнутим, спортивним, досконалим. І масаж, який він почав робити, був зовсім іншим. Перед тим мене возили до «баби-знахарки», яка колінами ходила по моїй спині. А тут я відчула дуже обережні і чутливі руки, які поступово позбавляли від болю. Так само робив згодом масажі й Тарас Мирославович Цибух, який є учнем Василя Козака. Він був для мене, як «швидка допомога»,— з вдячністю каже Марта про людину, чию опіку відчуває усі ці роки.
З того часу дівчина жила за чітко спланованою й продуманою програмою на кожен день. Масажі, очищувальні процедури, вправи, скориговане харчування, а потім і заняття у групі.
«Займатися я почала не відразу, спочатку тільки приходила на заняття, щоб подивитися. Комплекс «Незнайка» взагалі мені видавався чимось недосяжним. Я пробувала робити тільки ті вправи, в яких мені не було боляче. Я навіть не сиділа, як усі, в медитації, а просто спала вдень. Добре, що на заняття ходила не сама, а з сестрою, я за нею «тягнулася». За три місяці я схудла з 86 кілограмів до 70. Після першого курсу очищення трохи розчарувалася, бо позбулася всього двох кілограмів. Але після наступних курсів «скинула» ще чотирнадцять. Раніше, коли ще не почала займатися, спина боліла постійно, зараз, навпаки, більше болить тоді, коли мало займаюся, а ще трохи під час ЗФП (прес)»,— писала Марта у рефераті, готуючись до семінару з хатха-йоги, де мала ділитися власним досвідом, результатами першого року занять.
Дівчина підрахувала, що її лікування у Тараса Цибуха включало понад двісті сеансів масажу, різноманітні курси очищення. І та наполегливість, терпіння, які проявляли і її рятівник Тарас, і сама вона, дали очевидний ефект. Марта постійно в русі, позбулася алергії, тепер може їсти все, що хочеться, хоча спочатку й утримувалася від «важкої» їжі, віддаючи перевагу овочевій дієті, кашам. Вона тепер повністю обходиться без таблеток. Про важкий період шестирічної давності, коли в перспективі був лише інвалідний візок, нагадує тільки посвідчення інваліда.
— Соромлюсь навіть пред’являти це посвідчення у транспорті, бо ніхто не вірить, підозрюють в шахрайстві. А вправи продовжую щоденно робити. Тато з мамою уже звикли вранці переступати через мене, коли я витягуюсь на підлозі. Вони й самі тепер трохи змінили своє життя, бо зрозуміли, що здоров’я — в руках кожного з нас,— міркує моя співрозмовниця, яка встигає поєднувати навчання в університеті з роботою інструктора з хатха-йоги у двох луцьких дитсадках.
Про роботу з дітьми Марта може розповідати годинами. Їй інструкторство коштувало набагато більше зусиль, аніж здоровим молодим людям. Але тепер Тарас Цибух каже про Марту, як про одну із найздібніших своїх учениць. А ще разом із друзями-однодумцями дівчина любить подорожувати, їздити в гори, на море.
— Якби хтось шість років тому сказав мені, що я зможу велосипедом об’їздити майже всю область,— ніколи б не повірила. Шнурівок же зав’язати не могла. І нехай «світила» медицини дивуються, що з такими страшними діагнозами я живу щасливо і повноцінно. Мені ж зрозуміло лише одне: ніколи не треба опускати рук,— підсумовує нашу розмову Марта.

Источник: http://www.volyn.com.ua/?rub=12&article=0&arch=593

604 views

Добавить комментарий